Апокаліпсис у теорії: Як видалити інтернет назавжди й до чого це призведе?

Розповідає Єгор Слупіцкий

Уявімо, що одного ранку світ прокинувся й інтернет зник, наче його не існувало зовсім. Звучить, як сюжет з антиутопії, на кшталт «Чорного дзеркала», чи фантастичного серіалу, але в теорії це можливо. Раптова «втрата» може призвести не тільки до базового дискомфорту, як-от відсутність робочих Zoom-колів, онлайн-доставки чи вечірнього скролінгу в TikTok, а й до глобального хаосу, адже всі системи підключені до глобальної мережі: економіка, банки, медицина, освіта, безпека тощо.

Моделювання такого сценарію та наслідків дає змогу краще зрозуміти, наскільки глибоко інтернет інтегрований у наше життя, і ми як людство залежні від нього. Про те, як загалом працює інтернет з технічного погляду, чи можливо його видалити назавжди (що саме для цього потрібно) та чи спромігся вже хтось на такий відчайдушний крок, — нам розповів Єгор Слупіцкий, Senior Software Engineer у компанії DataArt і наразі військовий програміст. Окрім 7 років досвіду девелопером, Єгор активний ментор, спікер та учасник Java Community, а також автор і ведучий науково-популярного каналу «Код Всесвіту», де розповідає про фізику, математику та компʼютерні науки.

Єгоре, почнімо з того, як працює взагалі інтернет з погляду інфраструктури, що там «під капотом»? Чи можна вимкнути щось одне, щоб зламалась уся система?

Інтернет з погляду інфраструктури — це складна й децентралізована глобальна мережа, яка працює завдяки тисячам взаємопов’язаних вузлів, серверів, маршрутизаторів, підводних кабелів і супутників. Основні компоненти охоплюють магістральні маршрутизатори, що забезпечують передачу даних між регіональними мережами; підводні кабелі, які з'єднують континенти, і кореневі DNS-сервери, що конвертують доменні імена в IP-адреси для доступу до сайтів.

Для того щоб «вимкнути» інтернет повністю, довелося б одночасно нейтралізувати кілька ключових інфраструктурних компонентів:

Кореневі DNS-сервери. Це 13 головних серверів, розташованих по всьому світу, з численними географічно розподіленими копіями. Вони забезпечують зв’язок між доменними іменами та IP-адресами. Теоретично, якщо всі ці сервери одночасно знищити, користувачі не зможуть знайти сайти за їхніми доменними іменами. Але навіть такий удар не вимкне інтернет повністю, адже локальні DNS-сервери мають кешовані записи, які дозволять тимчасово підтримувати доступ до багатьох ресурсів, зокрема тільки в Україні перебувають 9 реплік кореневих серверів.
Підводні кабелі та супутники. Одночасне пошкодження цих каналів зв’язку ізолювало б континенти один від одного, але це надзвичайно складне завдання — сьогодні у світі діє понад 500 підводних кабелів і тисячі супутників, зокрема усім відомі Starlink. Навіть у разі пошкодження певних частин цієї інфраструктури залишаються резервні маршрути.
Магістральні маршрутизатори й точки обміну трафіком. Ці точки з’єднують головні частини інтернету й забезпечують передачу даних на глобальному рівні. Виведення їх з ладу може суттєво вплинути на швидкість і якість зв’язку, але не вимкне інтернет повністю.
Дата-центри. Тут зберігається значна частина інтернету, оскільки зараз велика кількість компаній застосовує хмарні технології. Руйнування, наприклад, інфраструктури AWS призвело б до значних збоїв, бо вони мають досить великий обсяг ринку і багато компаній користуються їхніми послугами, тому відчули б проблеми. Однак знову ж таки це потрібно фізично знищити понад 100 дата-центрів.

Одним із можливих варіантів знищення інтернету може бути масована дуже добре спланована і виконана глобальна атака. Тобто це вірус/код, який настільки добре написаний, що зміг проникнути в усе, що підключено до інтернету, знищивши все що можна на локальних серверах і все, що з ними пов’язано, наприклад, віддалені сховища.

Мені важко уявити, щоб хтось спромігся це зробити. Це настільки складно, що майже нереально. Маленький шанс я залишу штучному інтелекту і трохи більший — S.T.A.L.K.E.R. 2. Не знаю, як у вас, а в мене інтернет добряче підтуплював у день релізу (сміється).

Тобто є все ж таки способи видалити інтернет повністю?

Видалити інтернет повністю — завдання майже неможливе. Якось я знімав відео для свого каналу «Код Всесвіту» про інтернет і назвав його «Інтернет як побічний ефект ядерної зброї», оскільки він був спроєктований як децентралізована система, що здатна залишатися функціональною навіть у надзвичайних умовах, включно з ядерною війною.

Після Карибської кризи у 1960-х роках Сполучені Штати зрозуміли, що надійний зв’язок, стійкий до руйнувань, є критично необхідним. На той час телефонний зв’язок був централізованим і його робота залежала від кількох вузлів: удари по них могли зруйнувати всю мережу.

На відміну від централізованих систем, інтернет побудовано на принципах децентралізації, де дані передаються мережею з багатьох незалежних вузлів. Це означає, що навіть якщо частина вузлів буде виведена з ладу, інші зможуть продовжувати передавати дані альтернативними маршрутами. До того ж інтернет складається з численних незалежних підмереж, серверів і провайдерів, які розташовані по всьому світу.

Технічно, щоб «видалити» інтернет, потрібно одночасно знищити всі вузли, мережеву інфраструктуру (кабелі, супутники, сервери) і резервні копії даних по всьому світу,що є надзвичайно складним завданням. Ключовими інфраструктурними елементами, які запобігають цьому, є:

Глобальна децентралізація: вузли інтернету розташовані по всьому світу, і багато з них належать різним державам, корпораціям та приватним особам.
Різноманіття технологій: інтернет передає дані через оптоволоконні кабелі, бездротові мережі, супутники й навіть радіозв’язок. Знищення однієї технології не зруйнує всієї мережі. Але підводні кабелі на сьогодні є основним способом комунікацій. Пропускна здатність кабелів різна, наприклад, новий кабель MAREA здатний передавати 160 Тбіт/с.
Резервування даних: багато критично важливих серверів має резервні копії та системи відновлення даних, які підтримуються в різних географічних регіонах.
Система маршрутизації: інтернет використовує протокол маршрутизації, що автоматично знаходить альтернативні шляхи для даних, якщо якась ділянка мережі стає недоступною.

Таким чином, навіть за значних пошкоджень або атак інтернет завдяки своїй архітектурі залишатиметься працездатним.

Якщо комусь таки вдасться видалити інтернет шляхом кібератаки або вірусу (як ви розповідаєте вище), якими будуть наслідки для економіки, суспільства й технологій?

Особисто я в такий розвиток подій не вірю, але якщо уявити сценарій, де інтернет повністю зникає, наслідки для економіки, суспільства й технологій будуть катастрофічними — уявіть обід без відоса пана Стерненка (сміється). А якщо серйозно, то можна виділити декілька основних проблем.

По-перше, інтернет є основою для банківських систем, фондових ринків, електронної комерції та глобальних ланцюгів постачання. Без нього зупиняться безготівкові платежі, виникнуть масові перебої в постачанні, а бізнеси втратять можливість продавати й купувати товари на глобальному ринку. Втрата інтернету призведе до глибокої рецесії, особливо в країнах з розвиненою цифровою економікою. Сюди я б відніс і Україну.

По-друге, соціальні зв’язки та комунікації також дуже постраждають. Інтернет є основним каналом для спілкування, обміну новинами та координації дій, і без нього люди залишаться ізольованими від подій у світі. Освітні системи, що залежить від онлайн-інструментів, не зможуть функціонувати повноцінно, а доступ до інформації стане значно обмеженим. Доведеться знову ходити в бібліотеки, щоб писати реферати.

По-третє, технологічний прогрес сповільниться або навіть зупиниться в багатьох сферах. Інтернет підтримує більшість сучасних інновацій: від штучного інтелекту до хмарних сервісів і великих даних. Без нього розвиток нових технологій, особливо у сфері IT та наукових досліджень, стане значно складнішим і дорожчим, оскільки зникне глобальний обмін знаннями й даними.

Чи були вже подібні спроби «вимкнення інтернету» в історії?

Так, в історії було кілька спроб часткового або повного вимкнення інтернету на рівні окремих країн та навіть на глобальному рівні. Відомий випадок стався в Єгипті у 2011 році під час «Арабської весни», коли уряд наказав провайдерам повністю вимкнути інтернет, щоб обмежити координацію протестів. Це було можливим через централізовану інфраструктуру та контроль над ключовими точками доступу.

На глобальному рівні цікавим прикладом є кібератака на компанію Dyn у 2016 році. Вона сталася через масовану DDoS-атаку, коли хакери застосували зламані IoT-пристрої, щоб перевантажити сервери Dyn. В результаті доступ до великих сайтів, як-от Twitter, Reddit і Spotify, був тимчасово заблокований для багатьох користувачів у США та Європі. Цей інцидент продемонстрував, наскільки вразливою може бути глобальна інтернет-інфраструктура через атаки на ключові DNS-сервери.

Також на законодавчому рівні деякі країни, як-от Китай та росія, розробляють механізми, що дають змогу швидко ізолювати національний інтернет від глобальної мережі, фактично створюючи «вимикач» інтернету для контролю над інформаційним потоком всередині країни. Це показує, що існує реальна можливість масштабних відключень, але для цього потрібен централізований контроль і складна технічна інфраструктура.

Ще з прикладів можна згадати про нещодавні події в Червоному морі, де було пошкоджено кабелі через підводні вибухи та цілеспрямовані атаки, що спричинило серйозні перебої у зв’язку в регіоні.

У березні 2024 року чотири підводні кабелі в Червоному морі зазнали шкоди, зокрема й ключові маршрути Asia-Africa-Europe 1 та Europe India Gateway, що з’єднують Європу з Близьким Сходом та Індією. Також постраждали Seacom і TGN, важливі для передачі трафіку між Африкою та Азією. Попередній аналіз показав, що це відбулося біля узбережжя Ємену, де тривають конфлікти за участі хуситів.

Червоне море стало одним із найважливіших маршрутів для інтернет-трафіку, через який проходить до 17 % світового обсягу даних між Європою, Азією та Африкою. Маршрут через цей регіон охоплює близько 15 підводних кабелів, що пролягають через Єгипет. У минулому кабелі тут часто пошкоджували через невелику глибину моря. Зокрема, у 2013 році було заарештовано людей, які нібито навмисно перерізали кабелі.

Ще більш «свіжий» випадок — це пошкодження двох кабелів у Балтійському морі між Німеччиною та Фінляндією, а також між Литвою і Швецією, що призвело до відчутного сповільнення пропускної здатності мережі в цих країнах. Хто б таке міг зробити? Це риторичне запитання.

Які методи використовують країни для контролю інтернету в сучасному світі?

Сьогодні країни застосовують різні методи для контролю інтернету:

Фільтрація через Deep Packet Inspection (DPI): DPI аналізує трафік на глибшому рівні, що дає змогу фільтрувати конкретний контент або блокувати певні види трафіку (наприклад, доступ до VPN або соціальних мереж). Це широко залучають у Китаї та Ірані для блокування небажаних сайтів і послуг.
Блокування DNS: коли користувач намагається зайти на заборонений сайт, DNS-сервери перенаправляють його на сторінку з помилкою. Це досить простий метод, яким послуговуються в багатьох країнах, але його легко обійти, змінивши DNS-сервери.
IP-блокування: цей метод допомагає блокувати доступ до певних IP-адрес, щоб обмежити доступ до визначених сайтів або сервісів. Але це блокування легко обходять через проксі-сервіси або VPN, які підміняють IP-адресу користувача.
Блокування на рівні URL та ключових слів: цей метод блокує сайти, що містять певні слова чи фрази в URL. Наприклад, URL з такими словами, як-от «протест» або «свобода слова», можуть бути заблокованими. Це легко обійти, якщо сайт змінює URL або застосовує шифрування.

Часто ці методи поєднуються, зокрема Україна під час блокування російських сайтів VK та «Однокласники» використовувала блокування й DNS, і IP, і URL.

Чи існують альтернативи глобальному інтернету? Щось на кшталт локального інтернету на рівні міста чи регіону?

Пам’ятаю, десь у році так 2005-му, коли інтернет був ще таким, що займав телефону лінію, а пісня завантажувалася 10 хвилин, у нас в Хмельницькому почали зʼявлятися локальні мережі. Спочатку між будинками в районі, а потім і між іншими районами міста. Це було класно і зручно, оскільки можна було скачати фільм значно швидше, ніж з інтернету. Ми влаштовували чемпіонати з CS 1.6 та навіть мали власний сервер для гри у WoW. Буремні були часи, а потім ця компанія, яка створювала інфраструктуру для локальної мережі, перетворилася на провайдера інтернету, і ми всі отримали доступ до глобальної мережі.

Ще одна альтернатива — це Mesh-мережі, які працюють за принципом розподіленої архітектури, де кожен пристрій діє як вузол і може передавати сигнал далі, навіть якщо відсутній доступ до основного провайдера. Такі мережі особливо корисні в умовах відключення інтернету або у віддалених місцях без стабільного зв’язку. Користувачі можуть обмінюватися повідомленнями, передавати файли та навіть створювати локальні сервери для різних сервісів без глобальної інфраструктури. Mesh-мережі вже використовують для координації під час протестів, аварійних ситуацій і в зонах з обмеженим інтернет-доступом.

Альтернативою для міжконтинентальних підводних кабелів з часом може стати супутниковий звʼязок, проте наразі тільки 1 % всього трафіку йде через супутники.

Ще є цікавою LoRa (Long Range) — це технологія, яка дозволяє передавати невеликі обсяги даних на великі відстані за низького енергоспоживання. Це не повноцінний інтернет, але він корисний для передачі коротких повідомлень, даних сенсорів або сповіщень. LoRa досить широко використовують в IoT.

Ми вже зрозуміли, що видалити весь інтернет повністю — ідея утопічна. А якщо говорити про певну частину глобального контенту або інформації, чи це можливо?

Повністю видалити дані з інтернету назавжди дуже складно, а в деяких випадках майже неможливо. Інтернет працює за принципом дублювання: контент зберігається на багатьох серверах і в кешах по всьому світу. Наприклад, навіть якщо видалити інформацію з одного сервера, копії можуть залишатися в архівах, кешах пошукових систем або на серверах, які автоматично зберігають резервні копії. За допомогою кешів пошуковиків проведено не одне OSINT-розслідування.

Для видалення конкретної інформації існують методи, як-от запити на видалення (наприклад, за законом про «право на забуття» в ЄС), але вони працюють лише на певній території або для обмеженої кількості ресурсів. Повне видалення глобального контенту вимагало б від власників серверів, архівів та мережевих вузлів скоординованих дій. В інтернеті завжди залишається ризик, що знайдуться копії, до яких неможливо дістатися або які нема змоги відстежити, тому для повного й остаточного видалення інформації потрібні майже недосяжні зусилля.

З часом уряди та спецслужби проводили кілька масштабних спецоперацій, спрямованих на видалення нелегального контенту з інтернету. Наприклад, операція Onymous у 2014 році була спільною роботою ФБР та Європолу, що призвела до закриття десятків нелегальних маркетплейсів у даркнеті, як-от Silk Road. Сервери вилучали фізично і частину даних вдалося видалити, але дублікати вже почали з’являтися на нових платформах.

Інший випадок — операція Playpen 2015 року, коли ФБР взяло під контроль дитячу порнографічну платформу в даркнеті. Сайт тимчасово працював під управлінням ФБР для ідентифікації користувачів, що призвело до масштабних арештів і видалення величезної кількості контенту. Це була одна з найуспішніших операцій такого типу.

Однак навіть зусилля спецслужб не завжди гарантують повне видалення: у випадку зі Sci-Hub, сайтом для доступу до наукових статей, дані продовжують дублюватися на нових дзеркалах і в країнах з меншим регулюванням.

Які сучасні тенденції сприяють централізації інтернету? І чи впливають великі корпорації на можливість повного контролю над ним?

Сьогодні ми спостерігаємо кілька тенденцій, які сприяють централізації інтернету, і головна з них — вплив великих корпорацій та глобальних платформ. Великі технологічні компанії, як-от Google, Amazon та Microsoft, володіють масивною інфраструктурою разом з хмарними платформами, центрами обробки даних і сервісами, на яких базуються мільйони інших сайтів і застосунків. Це зосередження ресурсів надає цим компаніям непропорційний контроль над доступом до даних, трафіком і навіть до того, які сервіси є доступними.

Ця централізація робить інтернет менш децентралізованим, ніж задумували, що створює потенційні ризики. Наприклад, збій у роботі одного з великих хмарних сервісів, як це траплялося з AWS або Google Cloud, може вплинути на функціонування тисяч сервісів одночасно. Заразом уряди можуть легше тиснути на корпорації, щоб регулювати контент.

Таким чином, зростальна концентрація інфраструктури та сервісів у руках кількох великих гравців поступово зменшує децентралізованість інтернету і збільшує можливість повного контролю над інформаційними потоками. Проте конкуренція досі є, навіть у хмарних сервісах, окрім трьох гігантів — AWS, Azure, GCP, вже закріпилися на ногах Oracle, IBM та Digital Ocean (детальніше про клауди я розповідаю тут).

Автор: Єгор Слупіцкий